Позачергою
Мы часто учим других, говорим про идеалы, незамечая что уже по уши в дерьме...
Нею запахло в повітрі, це вона терпка як гарне вино або коньяк, важка наче ртуть і невідворотна як сама смерть. Це осінь, саме вона, важкий дощ, все менше тепла і літа, як завжди, ніби і не було.
Я НЕНАВИДЖУ осінь за те що вона рве мене на частини, кожним своїм днем видирає шматки душі, але я ЛЮБЛЮ її за те що взамін вона дає мені натхнення, вона сама малює в моїй свідомості картини, літери, ноти.
Вона забирає мене у свої золоті обійми (я ненавиджу золото) дає мені холод, щоб я відчув, що серце і дцша гарячі. Дає вітер щоб на очах з*явились сльози. Вимиває своїми дощами все з душі, і тобі доводиться шукати чим заповнити простір, це примушує бути більш уважним до речей і людей. А значить ти стаєш добрішиим бо можеш відчути біль інших і ,можливо, розділити його щоб полегшити чиїсь страждання.